Терпіння?

Перформанс у колаборації з Мілою Долман під час Красноярської бієнале.
Сибір, Росія, 2015.

Історія
Пов'язані роботи
Лінки
Перформанс «Терпіння?» був проведений Марією Куліковською у колаборації з російсько-британською художницею Мілою Долман. Ще з моменту анексії Криму у 2014 мисткині працювали зі спільною темою й у своїх колабораціях рефлексували про подібності та відмінності країн і культур, розмежування ролей конфлікту.

У вересні 2015 відбулася Красноярська бієнале, на якій Марія Куліковська разом з Мілою Долман провели перформанс «Терпіння?». Апелюючи до української традиції українську вишивки білим по-білому, Міла вишивала слово «Терпіння», а Марія – «?». Білі нитки Марії світилися у темряві й були єдиним видимим й потужним меседжем вночі. Одночасно з процесом вишивання на спинах художниць висіли п'явки, які, як і зовнішні конфліктні обставини, смоктали кров перформерок протягом усього часу й відпадали, напившись достатньо. «Терпіння?» – це демонстрація (невиправданого?) терпіння. Діалог художниць розвивається в межах кількох досить буденних, проте незвично важливих та потребуючих відповідей питань: чому ми терпимо, чи варто продовжувати терпіти та де закінчується терпіння?
Я народилась у сонячному провінційному містечку поблизу двох морів: Чорного та Азовського. Мій батько з Сибіру, родом із родини колишніх засуджених, відправлених до виправних колоній. Моя мати народилася на Західній Україні, але її родина втекла до кримських степів, коли почалися репресії. Бабуся орала цілину, вирощувала виноград на, вигорілій від сонячних променів, засоленій землі і створювала квітучий рай.

Раніше я думала, що Сибір – моя друга батьківщина, хоч і була я там лише один раз. Мій тато завжди розповідав мені перед сном історії про Тайгу. Казки про непрохідні сибірські ліси, кришталево чисті озера і насуплених людей, про хуртовини та морози, снігові замети та диких тварин, про зими, які тривають дев'ять місяців. Через це я полюбила людей, яких ніколи не зустрічала.

Анексія та війна розділили нас. Хтось вирішив зіграти в обвинувачів та нападників, хтось залишився грати роль жертви, чекати та терпіти. У результаті ми чітко зрозуміли той факт, що всі ми дуже різні, хоч ми й використовуємо одну мову та у нас так багато спільного – страх перед таборами, тюрмами, бідністю, зрадою, війною та репресіями.

У цьому перформансі моя місія полягає просто в тому, щоб зробити пробіл і вишити знак питання після слова «терпіння». Я вишиваю білою ниткою. Я роблю це спокійно і в тиші, справляюся зі своїм внутрішнім болем. Білий на білому. Це традиційна українська вишивка для одягу та рушників, яка використовується в особливих урочистих випадках. Ця вишивка є найскладнішою та найдорожчою. Мої білі нитки незвичайні – вони світяться в темряві. Мій знак питання ледь помітний вдень, але вночі він стає єдиним, що можна побачити. Мій знак питання – білим на чорному, як холодне сяйво від пожеж та вибухів.

Ми з Мілою сидимо на чорній платформі під назвою архітектон. Це свого роду абсолют, як «Чорний квадрат» Малевича, художника, який народився в Україні, жив і працював в Україні, Польщі та Росії. Але його «Квадрат» – як Біблія для всіх. Ми хочемо, щоб наш «квадрат» став платформою для запитань та відповідей».
— Марія Куліковська
Я народилась в Москві, але мої батьки з Середньої Азії були заслані туди під час сталінських чисток. Після подій 1991 року в Душанбе вся наша родина була розкидана по всьому світу та всій Росії. У мене в жилах тече кров різних етнічних груп. Моя Батьківщина – це моя родина, наша культура та традиції. Зараз я живу та навчаюся в Лондоні.

Україна завжди була місцем, з яким я відчуваю себе пов'язаною, у мене там багато родичів та друзів. Події останніх двох років розділили нас. Мені погано, коли я бачу, як культурні та історичні зв'язки розпадаються, як ми повільно стаємо відчуженими або навіть ворожими один до одного.

Війна є частиною людської історії, але вона неприпустима. В будь-якому місці та в будь-який час. Східнослов'янські народи мають спільне коріння і спільну культуру, спільних святих і спільну віру, спільну історію. Інколи вони настільки переплітається, що нас неможливо розділити, а іноді наші шляхи ведуть в різні боки. У російській історії завжди було місце для подвигів, як подвигів зброї, так і подвигів терпіння і смирення. Рівно тисячу років тому, в 1015 році, були вбиті перші російські святі – брати Борис і Гліб. Вони смиренно прийняли смерть, коли прямували зі своїх областей Ростова та Мурома до свого брата Святополка, який царював у Києві. Це був подвиг терпіння заради любові.

Люди постійно творять свою історію і, як і раніше, продовжують використовувати власну кров у цьому творінні. Вони залишають непоміченим, що хтось п'є їх кров. Зовнішні та внутрішні «п'явки» смокчуть нас і намагаються відвернути нас від найважливіших речей – миру та творення. Чому ми їх терпимо? Можливо, причина в тому, що вони висмоктують «погану кров». Ми не святі і звичайній людині було б важко прийняти смерть і придушити свою агресію. Зло породжує нове зло, але кожен може проявити терпіння та мудрість. Я вишиваю слово «терпіння». У кожного є свій унікальний спосіб його розуміння. Я хочу лише зняти стискаючу пружину ненависті та агресії, прийняти і пробачити. Разом з Марією я хочу розпочати діалог. Жінкам легше бути терплячими і прощати, це в нашій природі. Чоловікам потрібно лише нас вислухати, скласти зброю і повернутися з війни.
— Міла Долман
Сподобалась ця сторінка? Поділіться з друзями!